Содержание к диссертации
Введение
РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи державного регулювання підприємництва 10
1.1. Концептуальні засади впливу держави на підприємницький сектор 10
1.2. Державне регулювання підприємництва як елемент державного регулювання економіки 34
1.3. Методичні підходи до оцінки ефективності системи державного регулювання підприємництва 57
Висновки до розділу 1 76
РОЗДІЛ 2. Розвиток системи державного регулювання підприємництва та механізм її реалізації у трансформаційній економіці україни . 79
2.1. Особливості становлення підприємницького сектору в Україні 79
2.2. Генезис системи державного регулювання вітчизняного підприємництва . 96
2.3. Засоби державного регулювання підприємницької діяльності у період трансформацій . 127
Висновки до розділу 2 148
РОЗДІЛ 3. Ефективність системи державного регулювання підприємництва в україні та напрями її підвищення 152
3.1. Оптимізація системи державного регулювання вітчизняного підприємництва та оцінка її ефективності . 152
3.2. Напрями підвищення ефективності системи державного регулювання підприємництва в Україні . 178
Висновки до розділу 3 196
Висновки . 199
Додатки . 205
Список використаних джерел 228
- Державне регулювання підприємництва як елемент державного регулювання економіки
- Генезис системи державного регулювання вітчизняного підприємництва
- Засоби державного регулювання підприємницької діяльності у період трансформацій
- Напрями підвищення ефективності системи державного регулювання підприємництва в Україні
Державне регулювання підприємництва як елемент державного регулювання економіки
Становлення та зміцнення держави як суспільного інституту супроводжується розвитком її численних функцій, зокрема економічних. Мова йде про те, що, по-перше, держава по відношенню до інших суб єктів економічної системи виступає зовнішньою силою, яка може здійснювати економічну, політичну та юридичну владу. По-друге, держава сама стає безпосереднім суб єктом національної економіки та діє в рамках принципів і законів того чи іншого способу виробництва. Тому, беззаперечно, будь-які дії держави прямо чи опосередковано впливають на економічні процеси.
У літературі існують різні поняття, які в тій чи іншій мірі відображають діяльність держави в економічній сфері. Однак їх численність, певна повторюваність і нечіткість не дозволяють остаточно визначитися щодо їхнього змісту, реального співвідношення, яке відображає різні аспекти діяльності держави. Все це гальмує формування цілісного системного підходу до аналізу державного регулювання підприємництва, визначення якого неможливо без наукового розуміння змісту державного регулювання економіки. Зрозумiло, що вiдсутність чiткого категоріального апаратy приводить до рiзних висновкiв у теоретичнoму аналізі. Для розуміння сутності державного регулювання економіки слід, на нашу думку, розмежувати у частині підпорядкування такі поняття, як “державний вплив”, “державна економічна політика”, “державне регулювання економіки”, “державне втручання”, “державна підтримка”. Важливість виявлення співвідношення та підпорядкування означених понять ґрунтується на тому, що використання того чи іншого терміна завжди передбачає його конкретний зміст і пов язане з проблемою дослідження певного явища. Тому для поглибленого розуміння процесів і явищ, які виражаються даними категоріями, потрібна єдина термінологічна основа. Хоча й зрозуміло, що сама множинність термінів, які характеризують зміст і роль держави як суб єкта економіки, обумовлена складністю та багатовимірністю даного явища.
Визначаючи поняття “державний вплив” підкреслимо, що воно має вагоме теоретичне і практичне значення. Зрозуміло, що сучасна держава має надзвичайні можливості впливу на економіку, стимулюючи чи гальмуючи її розвиток. Термін “вплив” за “Словником української мови” [236, Т.1, с. 751] означає дію, яку певна особа чи предмет, або явище виявляє стосовно іншої особи чи предмета. Отже, на нашу думку, поняття “державний вплив” є найбільш широким, оскільки вплив держави – це її дії, які вона, як суб єкт економічної системи, виявляє стосовно інших суб єктів та їхньої діяльності. Державний вплив може реалізуватися через економічну діяльність держави, хоча і не вичерпується нею. Формами державного впливу, окрім економічної діяльності держави, можуть виступати законодавча діяльність держави, діяльність у сфері освіти, науки, безпеки тощо. Тобто державний вплив характеризує всі аспекти діяльності держави через всю сукупність можливих форм впливу на інших суб єктів.
Економічна діяльність держави є базовою характеристикою держави як суб єкта економіки і включає всю систему економічних цілей та задач держави, пошук форм, способів та інструментів їх ефективного досягнення. На практиці економічна діяльність держави реалізується через економічну політику. Економічна політика в перекладі означає мистецтво управління економікою. На думку С. Мочерного, економічна політика являє собoю комплекс економічних цілей i заходiв держави та уряду, які забезпечують вирiшення довгoтермінових (стратeгічних) та короткотeрмінових (тактичних) завдань розвитку eкономічної системи відповiдно до інтересів країни і втілюється в еконoмічній прoграмі [94, Т.1, с. 435]. Крім того, як вірно зазначає І. Михасюк, еконoмічна політика є системoю соціальнo-економічних ідей та цілей рoзвитку країни, оснoвних завдань, засoбів їх досягнення, а також діяльність oрганів державнoї влади щодо їх реалiзації [180, с. 21]. Цілком погоджуючись із наведеними визначеннями, зазначимо, що економічна політика являє собою, на нашу думку, цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. У цілому, економічна політика держави виражає її економічну діяльність у той чи інший період розвитку країни. При цьому варто зазначити, що економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає також соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки. Стосовно поняття “державне регулювання економіки”, то, на думку Л. Ходова, наприклад, поняття “державна економічна політика” є ширшим за нього. Державна економічна політика зберігає свою силу і тоді, коли держава не втручається у господарське життя, тобто коли державне регулювання економіки відсутнє [268, с. 64]. Однак в реальній діяльності, йде далі автор, невтручання держави в економічне життя практично неможливе, тому вчений доходить висновку про фактичну тотожність державного регулювання економіки та економічної політики. На наше переконання, таке припущення є некоректним, оскільки державне регулювання є одним із способів реалізації економічної політики держави. Відповідно до критерію, яким видається, на нашу думку, міра активності держави, що, в свою чергу, визначається конкретними цілями та задачами у визначений період розвитку країни, державне регулювання може розглядатися як державне втручання або як державна підтримка.
Поняття “державне втручання” в економічній науковій літературі частіше всього використовують представники тих наукових концепцій, які розглядають державну економічну діяльність як привнесену ззовні, а значить небажану та іноді шкідливу для економіки. У такому ж розумінні трактують зміст державного регулювання і вітчизняні правознавці. Так, Н. Саніахметова вважає, що регулювання – це така форма впливу на економіку, яка передбачає певну відповідальність при порушенні встановлених законодавством вимог. Тобто, регулювання, на думку автора, в цілому направлене на звуження можливостей вибору того чи іншого варіанту поведінки. Тому важливою характеристикою регулювання є його направленість на коригування економічної діяльності суб єктів економіки. Державне регулювання, вважає Н. Саніахметова, не базується на економічних стимулах для досягнення його цілей. Інші ж інструменти державного впливу на економіку (оподаткування, субсидування) націлені на зміни в діяльності суб єктів шляхом застосування економічних стимулів [224, с. 121-122]. Означена точка зору, на наш погляд, справді відображає переважно правовий аспект державного регулювання, яке, з економічного боку, все-таки не вичерпується тільки караючими та коригуючими функціями держави. Що ж до визначення інших форм впливу держави на суб єктів економіки, то оподаткування та субсидування можна віднести до непрямих і прямих методів державного регулювання відповідно. Думається, не варто фактично ототожнювати сучасне державне регулювання економіки з державним втручанням.
“Втручання” дослівно означає проникнення куди-небудь, занурення в чиї-небудь стосунки, активну участь у чому-небудь [236, Т.1, с.777]. У словнику синонімів української мови дієслово “втручатися” означає те саме, що й “з власного бажання, самочинно включатися у якусь дію, починати займатися чиїмись справами” [235, с. 315]. У словнику антонімів слову “втручатися” відповідає термін “допомагати”. Тобто, на наше переконання, поняття “державне регулювання економіки” до певної міри співпадає з “державним втручанням” лише в тому випадку, коли держава перебирає на себе повноваження активної головуючої ролі у господарському житті суб єктів і має на меті не направляти та підтримувати їх діяльність, а коригувати її, протидіяти чому-небудь, або припиняти щось.
Генезис системи державного регулювання вітчизняного підприємництва
Як слушно зазначає М. Данько, показовим у формуванні корпоративного сектора економіки України стало створення бізнес-груп на основі корпоративного об єднання цілого ряду підприємств різних галузей або регіону в інтегративні корпоративні структури, що за визначенням характеризуються як “метакорпорації”. Серед основних інтегрованих корпоративних структур (бізнес-груп) можна назвати наступні: корпорація “Індустріальний Союз Донбасу”, група “Укрсіб”, ЗАТ “Сістем Капітел Менеджмент”, Науково-виробнича інвестиційна корпорація “Інтерпайп”, група “Приват”, група “Енерго”, група “Укрпромінвест” [75, с. 57-58]. До складу кожної з них входять підприємства як базових галузей промисловості, так і банківських і телекомунікаційних послуг, і готельного бізнесу (Додаток К).
На сьогодні, можна зазначити, що інтеграційні процеси в Україні поглиблюються, а склад інтегрованих корпоративних структур розширюється, формуються нові бізнес-групи . Поява великих корпоративних груп свідчить про глибинні процеси створення промислово-фінансових груп і транснаціональних корпорацій. Поділяючи точку зору Л. Федулової, можна вважати, що особливістю великого бізнесу в Україні стали міцні внутрішньокорпоративні зв язки та особисті взаємовідносини, що ускладнюють прояви приватної ініціативи і самостійне використання засобів виробництва [264, с. 57]. Останнє супроводжується зосередженням політичної влади в руках великих власників. Тому, наступною особливістю становлення підприємницького сектору можна вважати надмірний вплив політичної складової економічного реформування, що призводило до непослідовності та неефективності прийнятих рішень, і негативно позначалося на становленні великого бізнесу.
Не можна не відзначити, що процес сучасного функціонування корпоративного підприємницького сектору виявився тісно пов язаним із явищем рейдерства. За даними Антирейдерського союзу підприємців України, в нашій країні діє щонайменше 40-50 спеціалізованих рейдерських груп, які складаються з досвідчених юристів і економістів; середня кількість захоплень у рік становить 3000, а їх результативність складає більш як 90%; середня норма прибутку рейдера в Україні становить близько 1000% [206, с. 97]. Причинами такої ситуації є недосконалість судової та правової систем, значна корумпованість і криміналізованість органів влади, а основними способами захоплень виступають рейдерство через акціонерний капітал, через найманих управлінців, кредитну заборгованість та судові спори навколо процесів приватизації. Прикладами можуть бути захоплення таких великих підприємств, як: Дніпрофарм (м. Дніпропетровськ), Укррічфлот (м. Київ), Київгума (м. Київ), Іллічівський морський торговельний порт (Одеська обл.) тощо. Ці та інші проблемні питання великого підприємництва до певної міри вирішує Закон України “Про акціонерні товариства ”(2008 р). Головними позитивними зрушеннями в корпоративному законодавстві стали: перехід до бездокументного обігу акцій, що зменшує мoжливості маніпулювання реєстрoм акціонерів; запрoвадження цивілізованих механізмів захисту інтересів інвесторів, що дoзволить збільшити рівень капіталізації акціoнерних товариств; обoв язкове призначення збoрів акціонерів за місцезнахoдженням підприємства і запровадження публічності наміру придбання акцій, що зменшить мoжливості рейдерських дій тощо. Однак значною проблемою залишається несформованість інфраструктури фондового ринку та надзвичайно складна для більшості акціонерних товариств процедура приведення у відповідність своєї діяльності до вимог нового закону.
Проаналізувавши становлення підприємницького сектору в умовах трансформаційної економіки України в цілому можна стверджувати, що мале підприємництво не досягло очікуваного розвитку в Україні. Не дивлячись на тенденцію кількісного зростання суб єктів малого підприємництва, яка останнім часом, як відомо, уповільнилась, реальна частка обсягів продукції малих підприємств у загальному обсязі продукції в країні характеризується спадною тенденцією. Щодо великого бізнесу, представленого корпоративним сектором економіки, то він хоча і сформований, однак, тісно переплітаючись з приватними інтересами незначної частини населення країни, переважно спрямований на глибоку інтеграцію великого капіталу в процеси прийняття політичних рішень на шкоду досягненню власної конкурентоспроможності. Отже, особливостями становлення підприємницького сектору у 1991 р. – до т.ч. є: - обумовленість неефективними процесами приватизації та роздержавлення, які призвели до зниження ефективності виробництва та механічного неконтрольованого розвитку підприємницького сектору; - відсутність концепції державного регулювання підприємницької діяльності, яка враховувала інтереси суспільства, а не окремих олігархічних груп, що в підсумку призводило до формального регулювання підприємницької діяльності; - розвиток підприємництва без адекватних ринкових інститутів в умовах адміністративних обмежень, що уповільнило встановлення ефективної взаємодії між цими суб єктами, викривило їх взаємовідносини через відсутність стимулів до відродження національного виробництв, поширення тіньового сектору і значну корумпованість адміністративно-бюрократичного апарату; - надмірний вплив політичної складової економічного реформування, що призводило до непослідовності та неефективності прийнятих рішень, і негативно позначалося на формуванні великого бізнесу. Зазначені особливості становлення підприємницького сектору в Україні виявили себе через нерегульованість державою підприємницького сектору у 1991-1997 рр., що призвело до стохастичного його розвитку, наявності значних перешкод для реалізації підприємницької ініціативи, несприйняття конкурентних відносин. У наступний період (1998р. – до т.ч.) ці ж самі особливості спричинили значну зарегульованість підприємницької діяльності, що призвело до посилення негативних тенденцій у розвитку взаємовідносин держави та підприємницького сектору.
Засоби державного регулювання підприємницької діяльності у період трансформацій
Система державного регулювання підприємництва на практиці реалізується через створення механізму регулювання підприємництва. Останній являє собою певний спосіб організації відносин між державою та підприємницьким сектором, який формується за допомогою сукупності засобів державного впливу на економічну активність господарюючих суб єктів. Водночас механізм державного регулювання підприємництва доцільно розуміти як спосіб досягнення поставлених державою цілей, що, як цілком вірно зазначає О. Довгальова, мають поєднуватися в єдину систему і становити ієрархічну структуру, і, до того ж, відповідати стратегічній довгостроковій меті розвитку підприємництва [91, с. 125].
Враховуючи застосування нами системного підходу до розуміння державного регулювання підприємництва, як сукупності взаємопов язаних елементів, підкреслимо, що об єктами механізму стають самі елементи системи державного регулювання підприємництва. Засоби державного регулювання підприємництва складають інструментарій елементів означеної системи, які використовуються державою для реалізації поставлених цілей та у сукупності складають механізм державного регулювання підприємництва. Кожний елемент системи функціонує через широкий спектр важелів-інструментів, при чому деякі з них мають сферу дії ширшу, ніж межі відповідних елементів системи. Однак це не заважає виділити найсуттєвіший вплив кожного засобу на підприємництво і у такий спосіб чітко визначити змістовний зв язок між засобами та певним елементом системи державного регулювання підприємництва. Розуміючи багатогранність можливостей держави щодо впливу на діяльність підприємницького сектору, вважаємо за необхідне розглянути основні засоби, за допомогою яких держава здійснює регулювання підприємницької діяльності у трансформаційний період. Такими засобами, на нашу думку, є: державні закупівлі; стандарти, технічні регламенти і процедури оцінки відповідності вітчизняної продукції; інструменти регулювання діяльності природних монополій; податкові преференції, в т. ч. податкові пільги; бюджетне фінансування; заходи грошово-кредитного регулювання; оприлюднення і публічне обговорення нормативно-правових актів.
Стимулюючий або стримувальний вплив на підприємницький сектор може здійснюватися через попит за допомогою державних закупівель, де держава виступає прямим замовником продукції, робіт і послуг. Закупівлі здійснюються у процесі виконання цільових програм, для реалізації яких утворюються спеціальні державні компанії, що зобов язані розміщувати замовлення серед державних і приватних підприємств і координувати їхню роботу. Таким чином, державні закупівлі виступають важливим, хоч і не єдиним , засобом реалізації такого елементу системи, як прогнозування, планування і програмування соціально-економічного розвитку, саме в частині виконання планів і програм.
Державні закупівлі товарів і послуг, в першу чергу, пов язані зі задоволенням суспільних потреб. Мова йде про медичну техніку та медикаменти, автотранспортну та військову техніку, зведення будинків і споруд оборонного характеру; товари для експорту в порядку виконання міждержавних зобов язань України; товари для реалізації державних цільових програм, частково або цілком фінансованих за рахунок бюджетних коштів тощо. До останнього часу нормативну-правову базу здійснення державних закупівель в Україні складав Закон України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” (2000 р.). Однак, слід зазначити, що цей закон мав численні методологічні помилки, серед яких основною було надання надмірних повноважень органу громадського контролю – Тендерній палаті України. Остання на практиці використовувала їх для нав язування державним замовникам платних послуг мережі консалтингових структур, пов язаних між собою засновницькими і родинними зв язками, що створювало значні перешкоди в цій сфері, призводило до дестабілізації виробничого процесу державних підприємств і збільшувало ймовірність зриву виконання цільових програм. Численні негативні явища в сфері державних закупівель, неконструктивність деяких положень означеного закону призвели до прийняття відповідного акту, на підставі якого він втратив чинність, і з метою налагодження відповідного механізму державних закупівель 01.07.2010 р. Верховною Радою був прийнятий Закон України “Про здійснення державних закупівель”. Позитивними моментами нового нормативно-правового акту стали: надання ключових повноважень у сфері регулювання держзакупівель Міністерству економіки України, а контролюючих функцій Контрольно-ревізійному управлінню, Рахунковій палаті, Держказначейству, Антимонопольному комітету і Держкомстату України; поширення сфери дії закону як на органи виконавчої влади й місцевого самоврядування, так і на комунальні, державні підприємства, а також господарські товариства, із часткою держави понад 50%; збільшення закупівельного порогу до 100 тис. грн. для товарів і послуг і 300 тис. – для робіт; зниження обов язкової кількості учасників відкритих торгів із трьох до двох; обов язковість оприлюднення усього комплекту документів про державні закупівлі на спеціальному сайті Міністерства економіки; надання можливості представникам ЗМІ бути присутніми під час проведення процедур розкриття тендерних пропозицій тощо.
Проте, досить недосконалою видається норма закону про створення органом оскарження – Антимонопольним комітетом України – адміністративної колегії з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері державних закупівель у складі трьох державних уповноважених. Названа колегія не включає незалежних фахівців, які не є державними службовцями, що, на наше переконання, значно підвищило б прозорість прийнятих рішень. Однак, не дивлячись на певні недоліки названого нормативно-правового акту, в цілому, його прийняття можна вважати позитивним кроком на шляху відкритості та врегульованості механізму державних закупівель в Україні.
Вирішальним параметром формування державних закупівель в Україні є обмежений характер обсягів бюджетних асигнувань, що не дозволяє забезпечити прийнятну ефективність державного замовлення. Саме тому ці механізми доцільніше використовувати в системі індикативного планування, адже державні закупівлі є типовим прикладом узгодження інтересів в умовах ринкового макропланування, контрактної системи і внутріфірмового планування. Так, наприклад, у 2004 р. із 307 державних програм передбачалося фінансувати 152, в тому числі 114 виключно за рахунок державного бюджету, а у 2005 р. фінансувалося 177 програм [201, с. 134]. Окрім того, загальною проблемою в сфері закупівель залишається нецільове використання бюджетних коштів. Так, наприклад, у 2008 р. обсяг виділених державою коштів на держзакупівлі складав близько 50 млрд. грн., тобто приблизно третину видаткової частини бюджету. Однак, за оцінками експертів, близько 10% цих коштів витрачалися нецільовим чином і були пов язані з корупційними схемами [232]. Про високий ризик у сфері державних закупівель в Україні підтверджують й дослідження Світового банку. Так, першочерговими завданнями, що потребують розв язання в цій сфері, визначаються такі: реорганізація інституціональної структури державних закупівель з метою забезпечення її відповідності принципу поділу повноважень; розробка незалежного механізму розгляду скарг учасників торгів; створення уповноваженого органу, метою діяльності якого є розробка стратегії в означеній сфері, підготовка і відновлення стандартної тендерної документації, публікація інформації про заплановані торги і про їх переможців, контроль, моніторинг, розробка законів і підзаконних актів; створення умов для розвитку конкуренції на ринку закупівель як для державних підприємств, так і для приватних [233].
Напрями підвищення ефективності системи державного регулювання підприємництва в Україні
Оцінка ефективності вітчизняної системи державного регулювання підприємництва дає змогу констатувати, по-перше, досить незначна частка обсягів реалізованої продукції, робіт, послуг великих підприємств у загальному обсязі реалізованої продукції, робіт, послуг не дозволяє розкрити його потенціал у зміцненні конкурентоспроможності та інноваційної спрямованості національної економіки. По-друге, низька частка зайнятих на малих підприємствах у загальній чисельності зайнятих зумовлює нерозвиненість і регресивні тенденції у розвитку середнього класу.
Останнє підтверджують і дослідження Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації, викладені в доповіді “Ведення бізнесу-2011”. У ній зазначається, що Україна за умовами ведення бізнесу в рейтингу країн світу хоча і підвищилась на 18 пунктів, порівняно із 2010 р., займаючи 145 позицію із 183 країн світу, однак умови введення бізнесу залишаються не досить сприятливими. За обтяжливістю податкової політики для ведення підприємницької діяльності Україна займає 181 місце, оскільки вітчизняні підприємства здійснюють 145 податкових платежів протягом року (для прикладу, підприємства Європи та Центральної Азії витрачають 41,7 платежів), час, що витрачається на вирішення податкових питань, складає 657 трудогодин на рік (313,9 трудогодин в країнах Європи та Центральної Азії ), а загальний рівень податкових відрахувань перевищує 55,5% одержаного прибутку (41,2% для названих країн). З питань захисту прав інвесторів вітчизняна економіка знаходиться на 109 місці, в сфері ліквідації підприємств і реєстрації власності на 150 та 164 місцях відповідно. Дещо обнадійливим виглядав тільки рейтинг України за ступенем доступності кредиту – 32 позиція та за ефективністю примусових заходів для дотримання умов контрактів – 43 місце [1]. Зрозуміло, що наведені дані всебічно не розкривають узагальнену результативність створеної у трансформаційній економіці України системи державного регулювання підприємництва, однак ще раз підтверджують її слабку дієздатність.
Означене створює нагальну необхідність пошуку напрямів підвищення ефективності системи державного регулювання підприємництва в Україні, який, на наш погляд, має відбуватися в рамках удосконалення всіх елементів цієї системи у частині їх взаємовпливу з підприємництвом. Більш того, у зв язку з невисокою ефективністю зазначеної системи у трансформаційній економіці України на тлі рухливої економічної дійсності процес удосконалення має бути постійним. При обґрунтуванні напрямів удосконалення державного регулювання підприємництва в Україні необхідно враховувати сучасний стан економічного розвитку країни, особливістю якого стала економічна криза 2008-2009 рр., дія якої хоч і уповільнилась останнім часом, але наслідки в сфері підприємництва залишаються відчутними. Так, у 2009 р. падіння ВВП склало 15,1%, обсягів промислового виробництва – 21,9 %, будівництва – 48,2 %, експорту товарів та послуг – 36,6%, імпорту – 43,7%, вперше за останні десять років в економіці збитки підприємств перевищили прибутки на 31,6 млрд. грн., а інвестиції в основний капітал за дев ять місяців 2009 р. впали на 43,7% [106]. І хоча за попередніми даними у 2010 році відбулося деяке пожвавлення – приріст промислової продукції становив 10,6%, фізичний обсяг оптового товарообороту збільшився на 1,6%, однак індекс обсягу виробництва продукції сільського господарства порівняно з відповідним періодом 2009 року склав 98,7%, обсяги будівельної робіт зменшились на 8,1% тощо [82]. Не викликає сумніву, що економічна криза радикально змінює контури сучасного державного регулювання економікою в цілому та підприємництва зокрема, суть проявів якого полягає у посиленні регулюючої та каталізуючої ролі держави. Світовий досвід як зазначалося раніше, свідчить, що держава в умовах кризи та в період усунення її негативних наслідків не стає на заваді розвитку підприємництва, не залишається стороннім спостерігачем, а виступає прискорювачем і відіграє активну роль у сфері підтримки підприємництва. Беручи за методологічну основу системний підхід до державного регулювання підприємництва, розуміючи глибину та варіативність можливостей впливу держави на підприємницький сектор, вважаємо за необхідне виокремити основні напрями підвищення ефективності системи державного регулювання підприємництва в Україні. Останнє потребує врахування обмеженості державних ресурсів в умовах кризових явищ та необхідності підвищення показників і рівнів факторів, які визначають ефективність системи. Такими напрямами, на нашу думку, є:
Оптимізація механізму державних закупівель з метою підтримки розвитку як малого підприємництва, так і великого бізнесу. У сучасних умовах в Україні в рамках прогнозування, планування й програмування соціально-економічного розвитку, на наш погляд, необхідним є визначення пріоритетних сфер розвитку підприємницької активності з врахуванням нагальності відродження саме великого бізнесу і підвищення його конкурентоспроможності. У такому контексті доцільним буде створення довгострокової програми підтримки великого вітчизняного підприємництва і в тому числі, з метою посилення ролі внутрішнього ринку та перетворення великих вітчизняних підприємств на транснаціональні корпорації, з метою вибудови на їх основі конкурентних схем виробництва і збуту продукції як на національному, так і на закордонних ринках. Однак, підкреслимо, що з метою стимулювання вітчизняного попиту, в тому числі і на експортні товари, попит на які з боку світового співтовариства в сучасних умовах є спадним, пріоритетним має бути внутрішній ринок. При цьому зауважимо, що мета програми повинна спиратися на об єктивні умови розвитку економіки, тобто враховувати реальні фінансові можливості держави, які особливо в умовах кризи мають тенденцію до зменшення та відповідати реальним чітким пріоритетам розвитку країни, а цілі, які формують її, повинні мати певну ієрархію та виражатися через систему показників, які, з одного боку, конкретизують та деталізують фактори впливу на кінцевий результат, а з іншого – дозволяють оцінити ефективність здійснюваних державою заходів впливу на суб єктів господарювання. У зв язку із вищевикладеним, держава повинна, на наш погляд, активізувати свої зусилля, використовуючи такий інструмент впливу, як державні закупівлі. При організації та проведенні державних закупівель для узгодження інтересів держави та підприємницького сектору можна використовувати наступні важелі: - проведення попередніх тендерів, де суб єкти пропонують плани зі створення об єктів соціальної інфраструктури з виробництва чи постачання товарів і послуг із зазначенням їхньої вартості при різних обсягах з метою визначення діапазонів припустимих значень цільових індикаторів програми. Останнє дасть можливість державі визначити декілька оптимальних варіантів у залежності від обсягів фінансування, на основі пропозицій підприємств, виходячи з мінімізації вартості при заданому рівні якості товарів та послуг; - організація законодавчим органом попереднього відбору фінансованих програм із конкретними обсягами фінансування та визначення стосовно даного обсягу фінансування конкретних параметрів державних закупівель (обсягів, цін, термінів, постачальників) і оголошення результатів тендерів; - надання всім учасникам минулих тендерів можливості поліпшити характеристики пропозицій і направити їх у тендерні комісії (не виключається і вступ у боротьбу нових учасників, здатних підвищити конкуренцію і полегшити для держави умови держзакупівель); - організація органами державного управління повторної процедури відбору держзамовлень і програм із запропонованих пропозицій, остаточне визначення плану держзакупівель та затвердження його і обсягу асигнувань на законодавчому рівні [201, с. 97].