Содержание к диссертации
Введение
РОЗДІЛ 1. Реміснича освіта як історико-педагогічна проблема
1.1. Навчання ремеслу в історії розвитку освіти .
1.2. Реміснича освіта як наукова проблема в класичних європейських педагогічних теоріях .
1.3. Історіографія і джерела дослідження Висновки до розділу 1 .
РОЗДІЛ 2. Загальні засади становлення та розвитку ремісничої освіти в україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття .
2.1. Особливості розвитку ремісничих навчальних закладів в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття
2.2. Ремісничі навчальні заклади в системі освіти України у ХІХ – на початку ХХ століття .
Висновки до розділу 2
РОЗДІЛ 3. Змістові характеристики діяльності ремісничих навчальних закладів україни в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття
3.1. Організація навчально-виховного процесу і соціально-побутової сфери у ремісничих навчальних закладах
3.2. Зміст навчання в ремісничих навчальних закладах України та його навчально-методичне забезпечення
3.3. Навчання ремеслам як чинник соціального захисту дітей та молоді в Україні Висновки до розділу
Загальні висновки додатки список використаних джерел та літератури
- Реміснича освіта як наукова проблема в класичних європейських педагогічних теоріях
- Історіографія і джерела дослідження Висновки до розділу
- Ремісничі навчальні заклади в системі освіти України у ХІХ – на початку ХХ століття
- Зміст навчання в ремісничих навчальних закладах України та його навчально-методичне забезпечення
Реміснича освіта як наукова проблема в класичних європейських педагогічних теоріях
Реміснича освіта як об єкт наукового пізнання відносно пізно виявила своє місце у педагогічній теорії й практиці як в європейських, так і вітчизняних наукових теоріях. На те можна визначити кілька причин, а саме: окреслення ролі ремісничої освіти як освіти для дітей нижчих прошарків населення, а тому визначення її незначущості як об єкта теоретичного аналізу; суттєві відмінності у методиці та практиці навчання ремеслу та т.зв. "книжній" освіті; соціокультурна незатребуваність теоретичного вивчення ремісничої освіти з причини відсутності соціального замовлення на кваліфіковану робочу силу до початку промислових революцій у більшості країн Західної Європи.
Як наукова проблема, реміснича освіта та її історичний розвиток знайшли своє відображення у багатьох вітчизняних наукових дослідженнях, зокрема, Е. Днєпрова, В. Кларіна, О. Джуринського, Р. Доватора та ін. [ 145; 284; 295; 296; 331 ]. Певною мірою історія розвитку ремісничої освіти висвітлена у історико-педагогічних дослідженнях В. Кравця, М. Левківського, Л. Медвідь, С. Сірополка та ін. [ 122; 141; 159; 369 ]. Хоча справедливо буде зауважити, що як радянська, так і вітчизняна історія педагогіки більше уваги звертають на традиційну ступеневу систему освіти (початкова школа, середні навчальні заклади та вища освіта), залишаючи поза увагою ремісничі й реальні училища та ремісничі класи, що стали праобразом сучасної системи професійно-технічної освіти.
Розвиток ідеї поєднання ремісництва та трудового виховання ми знаходимо у працях соціалістів-утопістів, зокрема Т. Мора (1478 – 1535), Т. Кампанелли (1568 – 1639). Вчені відстоювали ідею гармонійного розвитку особистості у процесі навчання ремеслу, реалізуючи принцип зв язку школи з життям. У другій частині «Утопії» (1516) Т. Мор значну увагу приділяє питанням початкової освіти. Вчений вважав, що молодші члени суспільства вже змалку мають готуватися до життя. Кожен має вивчати якесь одне ремесло як основне. Сюди належать: прядіння вовни, обробка льону, малярство, ковальство й теслярство [ 166, c. 58 ].
Підтримуючи погляди попередників, італійський мислитель, публіцист Т. Кампанелла написав утопію «Республіка Сонця» чи «Місто Сонця» (1623). На його думку, готуючись до певного виду трудової діяльності, діти спочатку відвідують різні майстерні, а потім залучаються до громадської праці. Т. Кампанелла пропонує навчання розпочинати з двох років із застосуванням наочності. Стіни міста Сонця були розписані картинами, на яких зображені різні галузі знань і ремесел. Це ніби грандіозний музей – центр виховної роботи. Гуляючи зі своїм наставниками вздовж стін, маленькі діти засвоювали алфавіт і вчилися говорити, потім, граючись, оволодівали навчальними предметами.
До сьомого року життя вчителі водили дітей у шевські майстерні, пекарні, кузні, до столярів, малярів, щоб виявити схильності й обдарування кожного з них. Більшої пошани серед них заслуговував той, хто опановував більше мистецтв та ремесел і вмів їх добре застосовувати в житті [ 166, c. 141 ].
Класичні європейські педагогічні теорії, починаючи від Я. А. Коменського, визначали місце й роль ремісничої освіти в системі навчання й виховання молоді тою мірою, якою загалом проблема ремісництва була актуальною в час їхньої творчості. Тому в педагогічній теорії Я. Коменського, присвяченій обґрунтуванню системної "книжної" освіти юнацтва, ми загалом не знаходимо чітко окресленої думки щодо значущості й сутності ремісничої освіти. Вона на той час ще залишалася поза межами офіційної педагогічної науки.
Натомість Дж. Локк, віддаючи належне світським традиціям у вихованні юнацтва, наполягав на практичному спрямуванні навчання, необхідного для життя в реальному світі. В контексті теми нашого дослідження його теорія може бути окреслена нами як соціально-станова, оскільки саме Дж. Локку належить записка про "робітничі школи", піддана свого часу нищівній критиці в радянській історії педагогіки [ 115, c. 46 ]. Однак ми можемо констатувати, що, розглядаючи навчання й виховання переважно соціальної еліти (джентльмена), Дж. Локк вперше запропонував проект інституційного рівня ремісничої освіти, який, щоправда, не був реалізований внаслідок знову-таки відсутності на той час чіткого соціального замовлення на велику кількість професійно підготовлених робітників та бажання перших представників буржуазії займатися, крім суто трудової, ще й загальноосвітньою підготовкою юнацтва з незаможних прошарків населення.
Дж. Локк приділяв особливу увагу навчанню ремеслам. Він вважав, що фізична праця на свіжому повітрі зміцнює здоров я джентльмена, служитиме для нього відпочинком від розумової роботи і засобом виховання любові до діяльного способу життя. Серед ремесел, якими міг би оволодіти джентльмен, Дж. Локк називав столярне, токарне, теслярське, а також такі «витончені ремесла», як виготовлення парфумів, гравірування, уміння вирізати, шліфувати і оправляти коштовне каміння тощо [ 146, c. 198 ].
Дж. Локк вважав, що найперше ремесло для дитини – це виготовлення іграшок, які мають бути у її власному використанні: «нехай вони самі їх роблять або принаймні стараються їх робити, і нехай цим займаються; а до того часу нехай обходяться без іграшок» [ 145, c. 169 ]. У власноручному виготовленні іграшок Дж. Локк вбачав велику виховну місію: «вони самі будуть їх робити, якщо тільки інші не будуть марно витрачатися на те, щоб постачати іграшки. Звичайно, коли вони почнуть щось винаходити самі, треба їх вчити і допомагати їм; але допоки вони сидять без діла, в очікуванні, що отримають все з чужих рук, без усякого старання зі свого боку, не слід нічого їм давати» [ 145, c. 170 ]. Дж. Локк пропонував при цьому розглядати навички ремісництва трояко: як спосіб організувати й заповнити дозвілля – для вищих прошарків суспільства; як спосіб виживання і зайняття певної соціальної ніші – для нижчих і навіть маргінальних прошарків; як дієвий засіб виховання – для всіх дітей, незалежно від стану. Тому його підхід ми й окреслюємо як соціально-становий. Діти з найнижчих станів, за його теорією, за допомогою ремісничої освіти могли здобувати й книжну освіту, оплачуючи своє навчання шляхом збуту власноруч виготовлених виробів чи наданих послуг. Ці теоретичні положення згодом знайшли своє продовження в теорії й педагогічній практиці Й. Г. Песталоцці.
У своїй праці «Думки про виховання» Дж. Локк чи не вперше в європейській педагогіці епохи Просвітництва вводить спеціальний розділ «Ремесло». Розуміючи непопулярність своїх ідей щодо елементів ремісничої освіти для майбутньої соціальної еліти, педагог пише: «Я маю намір зосередитися на ще одному предметі, при першій згадці про який ризикую накликати підозри в тому, що я забув свою тему, й у тому, що я писав вище про виховання, у всьому узгоджене з покликанням джентльмена, з яким ремесло начебто ніяк не сумісне. Водночас я не можу не сказати, що я б бажав, аби він вчився ремеслу, ручній праці; більше того – не одному ремеслу, а двом чи трьом, причому одному – більш ґрунтовно» [ 145, c. 175 ]. Зауважимо, що у цьому положенні Дж. Локка висловлено важливу для нашого дослідження категорійно-понятійну позицію: педагог ототожнює процес «навчання ремеслу» й «навчання ручній праці».
Історіографія і джерела дослідження Висновки до розділу
Аналіз історичних документів дозволяє стверджувати, що становленню ремісничої освіти в Україні досліджуваного періоду сприяли певні передумови, які ми окреслили як соціально-економічні, соціокультурні, нормативно-правові (загально-організаційні). Серед чинників, які визначили швидкий розвиток всієї системи професійно-технічної освіти в другій половині ХІХ століття, на першому місці, безперечно, знаходяться соціально-економічні: розвиток промисловості й торгівлі, велике залізничне будівництво, запровадження елементів капіталістичного виробництва в сільському господарстві в другій половині ХІХ століття. Натомість наявна система професійної підготовки робітничих кадрів не мала ознак системності, оскільки в державі не існувало якогось планового підходу до організації цього процесу. Ремісничі, технічні, промислові училища й школи відкривалися з громадської ініціативи і найчастіше на кошти громади (чи приватні пожертви) й існували протягом довгого часу. Найбільш активною у цьому контексті виявилася єврейська громада, яка засновувала ремісничі школи по всій смузі осілості [129, c. 293-306; 174, c. 82-96; 200; 247, c. 497; 347, c. 10, 12-13 ]. Спеціалізація ремісничих навчальних закладів визначалася, насамперед, потребами промислового розвитку регіону. Так, Південь України потребував ремісничих навчальних закладів видобувного і машинобудівного спрямування; Центр – машинобудівного; Правобережжя – сировинно-переробного. Це пояснювалося тим, що Південно-Західний край переважав у цукровиробництві, Південь – у видобуванні вугілля й будівництві залізниць, Лівобережжя – в машинобудуванні, переважно важкому [ 172, c. 26-31; 188, c. 5, 10-17, 21, 40, 51, 57, 65; 247, c. 497 ]. Великі промислові підприємства відкривали ремісничі школи переважно як складову власної структури і призначали їх для власних виробничих потреб. Так, у 1901-1902 рр. було відкрито ремісничі школи при Маріупольському заводі «Російський Провіданс», Юзівському і Катеринославському металургійному заводі, при Донецько-Юріївському металургійному комбінаті [ 313, c. 98; 222; 238; 340, c. 269 ]. Промисловці й купці погоджувалися на заснування ремісничих навчальних закладів за власний кошт, найчастіше з метою отримання більш значних прибутків. Так, у 1898 році глухівська міська громада звернулася з проханням про заснування ремісничої школи до Н. А. Терещенка, відомого своєю доброчинністю по всій країні. Цей навчальний заклад дійсно було засновано в 1899 році на кошти доброчинника, але за умови, що половина випускників мають працювати на заводах родини Терещенків [ 174, c. 84 ]. Крім соціально-економічних, для створення системи ремісничої освіти велику роль відіграли й нормативно-правові (організаційно-правові) передумови. Власне, вони створилися як наслідок вказаних вище соціально-економічних передумов, тобто були спричинені вимогами великої промисловості. Першим документом, що регламентував діяльність ремісничих класів, шкіл, відділень, стала Інструкція про ремісничі класи 1822 року. В інструкції працю (у вигляді ремісничих навчальних предметів також) було окреслено як загальноосвітній навчальний предмет, покликаний розвивати в учнях спостережливість, охайність, бажання працювати, окомір та вміння працювати з різними матеріалами. У цьому документі було визначено, що після закінчення ремісничого класу учень отримує спеціальне свідоцтво; учні мали займатися працею у вільний від інших занять час [ 170, c. 1606 ]. У 1888 році було прийнято основний документ, що регламентував заснування й діяльність ремісничих навчальних закладів – «Основні положення про промислові училища (середні технічні, нижчі технічні, ремісничі училища, загальні промислові училища)» (додаток Ж). Згідно з «Положеннями», всі професійно-технічні навчальні заклади було поділено на три основні групи: для підготовки ремісників, індустріальних робітників і робітників у сфері сільського господарства [ 174, c. 83-84 ]. Зауважимо, що й після прийняття цього документу спостерігалася деяка плутанина у систематизації й класифікації цих навчальних закладів. Так, у звітах попечителів учбових округів ремісничі навчальні заклади навіть на початку ХХ століття потрапляли в групу промислових училищ, хоча за законом мали б відноситися до окремої групи навчальних закладів [ 271; 348, c. 118-130, 135-142; 350, c. 42-46 ]. Крім того, межа між змістово-організаційним тлумаченням діяльності, наприклад, ремісничих і технічних класів фактично не існувала. Наприклад, у 1884 році цукрозаводчики Бобринські заснували при двокласному чоловічому училищі в м. Сміла Черкаського повіту технічні класи; однак зміст професійної підготовки у них був фактично таким само, як і в ремісничих класах в інших регіонах України [ 174, c. 84 ]. До соціально-економічних передумов розвитку системи ремісничої освіти ми додаємо ще й соціокультурні, які виявилися у зростанні рівня усвідомлення місцевими громадами необхідності заснування ремісничих навчальних закладів як осередків формування грамотної, професійно підготовленої особистості (додаток И ) [ 345, c. 188-182 ].
Ремісничі навчальні заклади в системі освіти України у ХІХ – на початку ХХ століття
У м. Мрині Ніжинського повіту Чернігівської губернії було створено жіночу школу сільського домогосподарства й присадибного господарства й присвоєно їй ім я «Людмилинської». 16 тис.руб. на облаштування цієї школи виділив її почесний попечитель дійсний статський радник П. С. Коробка [ 275, c. 4 ]. У м. Житомирі Волинської губернії було відкрито цілий ряд жіночих ремісничих навчальних закладів: І-ше єврейське жіноче училище третього розряду з жіночими рукодільними відділеннями (1909 р.), ІІ-ге єврейське жіноче училище третього розряду з жіночими рукодільними відділеннями (1910 р.), прфесійні жіночі рукодільні класи (1909 – 1910 рр.), нижча реміснича школа (1911 р.), в яких навчали гаптуванню, шиттю, домогосподарству, садівництву (додаток К). Кошти на утримання цих навчальних закладів надавав тимчасовий комітет з розповсюдження серед євреїв ремісничої освіти. Певна частка коштів надходила від продажу виробів самих учениць (додаток К, Л). [ 219, c. 13; 223, c. 8; 229, c. 13; 232, c. 10 ]. Найбільша кількість жіночих ремісничих навчальних закладів (8) були відкриті в Одеській губернії: в 1882 році – Одеське міське дівоче ремісниче училище; в 1883 році – Одеське дівоче ремісничо-професійне училище; в 1887 році – двокласне жіноче училище з рукодільним та ремісничим відділеннями в місті Одесі; в 1899 році - жіноче професійно - ремісниче училище (відкрите на кошти А. М. Гелелeвича); в 1908 році - школа крою в місті Одесі. Спеціальності, за якими готували ці ремісничі навчальні заклади, були, переважно, однаковими: гаптування, білошвейна справа, ведення домогосподарства. Кошти на утримання цих навчальних закладів надавалися, переважно, земствами, приватними особами, а певна частка коштів надходила від реалізації виробів учениць [ 187; 189; 191; 215; 316 ]. У другій половині ХІХ століття планувалося створити кілька типів жіночих професійних шкіл, серед яких і школи, що надавали ремісничу освіту:
1. Школи із загальноосвітнім курсом в обсязі початкового училища й викладанням рукоділля.
2. Школи з підвищеним рівнем початкової освіти та наданням професійної освіти у вигляді ремесла модистки, білошвейки, швачки і т.д.
3. Школи, що одночасно давали і загальноосвітню, і ремісничу освіту і мали як загальне, так і ремісниче відділення. У ремісничому відділенні близько 80% часу відводилося на навчання ремеслам.
4. Ремісничі жіночі школи для навчання дорослих жінок, що завершили навчання в початковому училищі і могли стати швачками, гаптувальницями тощо [ 285, c. 64-72 ]. Питання про жіночу ремісничу освіту не випадково стало підніматися в кінці ХІХ століття, оскільки дедалі більше жінок стали залучатися до виробничої, а не лише домашньої праці, що вимагало певної попередньої професійної підготовки. Коли було прийнято «Головні положення про промислові училища» (1888 р.) (додаток Ж), то водночас при Міністерстві народної освіти було засновано спеціальну комісію з питань жіночої професійної освіти. Попередньо пропонувалося два типи жіночих професійних шкіл. У школах першого типу навчання мало продовжуватися сім років: п ять років загальноосвітньої підготовки і два роки ремісничої. У школах другого типу повинно було вводитися чотирирічне навчання, причому всі предмети – загальноосвітні й ремісничі – мали вивчатися одночасно. Ці типи навчальних закладів для професійної освіти жінок так і не були введені на практиці, тому жіноча реміснича освіта продовжувала розвиватися стихійно; лише в 1900 році було створено спеціальний відділ МНО, який здійснював керівництво існуючими жіночими професійними навчальними закладами [ 87, c. 120-124; 328, c. 149-157 ]. Кількість ремісничих навчальних закладів на початку ХХ століття стрімко зростала. Так, у 1911 р. в п яти губерніях Київського учбового округу діяло 18 ремісничих училищ і ремісничих шкіл; щодо ремісничих класів та відділень, то їх кількість відстежити досить складно, оскільки їх кількість постійно змінювалася. Серед зазначених 18 ремісничих навчальних закладів було 4 училища: Київське Олександрівське ремісниче училище (засноване в 1874 році Київським міським управлінням); Полтавське ремісниче училище (засноване в 1878 році, яке належало до відання Міністерства народної освіти Російської імперії); Чернігівське Олександрівське ремісниче училище (засноване в 1888 році); Глухівське імені таємного радника М. А. Терещенка ремісниче училище (відкрите в липні 1899 року) і 14 шкіл, а саме: нижча реміснича школа при Клинцовському середньому 7-класному технічному училищі (1895 р.); Чорнобильська нижча реміснича школа (1899 р.); Мринська нижча реміснича школа (1900 р.); Остерська нижча реміснича школа (1901 р.); Кагарлицька нижча реміснича школа (1902 р.); Київська нижча реміснича школа (1902 р.); Бердичівська школа ремісничих учнів (1903 р.); Брацлавська нижча реміснича школа (1907 р.); Чеботарська нижча реміснича школа імені Михайла Степановича Іванини (1907 р.); Ново-Ушицька нижча реміснича школа імені барона Павла Павловича Местмахера (1908 р.);
Зміст навчання в ремісничих навчальних закладах України та його навчально-методичне забезпечення
Починаючи з 90-х років ХІХ століття, ремісничі навчальні заклади працювали згідно з програмами, затвердженими радою попечителя учбового округу [ 396 ]. Міністерство народної освіти затвердило базові навчальні плани й програми 19 грудня 1890 року. Невиконання вказаних програм обов язково відзначалося у звітах попечителів учбових округів перед міністерством народної освіти Російської імперії (щорічно). Проте педагогічні ради ремісничих навчальних закладів мали змогу вносити необхідні зміни до програм і планів, якщо для цього виникала необхідність. Так, наприклад, у 1903 році попечитель учбового округу писав у своєму звіті: «Київське Олександрівське й Полтавське ремісничі училища, … а також Чернігівське ремісниче училище продовжують без особливих відступів ведення навчальної справи за тими ж програмами, причому педагогічний персонал останнього, визнаючи необхідність розширити курс загальноосвітніх предметів і ремесел, склав нову, більш доцільну програму, яка, без сумніву, поставить навчальну й практичну справу училища на потрібну висоту» [ 275, c. 42 ]. Як свідчать досліджені нами історичні джерела, першою моделлю навчання в історії професійно-технічної освіти в Україні в досліджуваний період, куди відносилося й навчання ремеслу, стала предметна система виробничого навчання. Ця модель була запроваджена ще в XVIII столітті; її сутність полягала в поєднанні виробничої праці з навчанням. Методично це виглядало таким чином, що головним результатом навчання вважався виріб: молоток, меблі, палітурки, предмети домашнього вжитку, одяг тощо. При цьому учень в процесі навчання виготовляв ті само предмети, що й майстер. Навчання ремеслу, таким чином, полягало в просуванні від виготовлення найпростіших до найскладніших предметів. Перевага предметної системи навчання полягала в тому, що учень з перших днів навчання в ремісничому навчальному закладі починав оволодівати технологічним процесом виготовлення ремісничих виробів. Поступово предметна система ускладнювалася й вдосконалювалася: педагоги й майстри розробляли власну систему самостійної роботи учнів, застосування креслень і доступної технічної документації в процесі формування професійних навичок ремісника. Проаналізовані нами історичні матеріали дають змогу стверджувати, що в ремісничих навчальних закладах України в досліджуваний період застосовувалася переважно т. зв. «речова» система навчання, яка також зводилася, по суті, до виготовлення в процесі навчання заданих предметів. Тому в багатьох навчальних закладах на викладання спеціальних дисциплін відводилося відносно небагато часу. Тому вітчизняні педагоги-теоретики виступали за надання ремісничій освіті більшого загальноосвітнього характеру. К. Д. Ушинський писав у 1868 р. в статті «Необхідність ремісничих шкіл у столицях» про те, що підготовка майстрів і підмайстрів у ремісничих навчальних закладах позбавить державу від необхідності запрошувати спеціалістів із-за кордону [ 401, c. 589-597 ]. Згодом, у кінці 60-х рр. ХІХ століття, група інженерів-механіків Московського технічного училища розробила іншу – операційну – систему навчання для ремісничих навчальних закладів. Сутність цієї системи полягала у тому, що учні мали оволодівати професійними навичками поступово, наче відтворюючи весь ремісничий процес за обраною спеціалізацією. У межах операційної системи навчання передбачалося вводити такі методи навчання, як освоєння комбінацій, засвоєння прийомів і операцій ремісничої діяльності, загальноосвітнє навчання учнів у процесі виготовлення ремісничих виробів тощо [ 408, c. 34-39 ]. Операційна система, запропонована у тогочасній педагогічній науці Д. К. Совєткіним, викликала, крім подальших наукових розробок, і критичні зауваження, серед яких на першому місці була критика неузгодженості компонентів операційної системи навчання. Так, С. А. Владимирський вважав, що учнів ремісничих навчальних закладів, крім окремих прийомів і навичок, треба навчати також вмілому застосуванню засвоєних прийомів при виготовленні конкретних виробів, при збірних та монтажних роботах [ 274, c. 19 ].
Отже, головними характеристиками як речової, так і операційної систем навчання в ремісничих навчальних закладах України в досліджуваний період були такі: 1) наслідувальний характер діяльності учнів у ремісничих школах та училищах; 2) показ і пояснення як основні методи навчання майбутніх ремісників і робітників; 3) тривалість часу, що витрачався для формування ремісничих навичок; 4) залежність рівня навчального процесу від умов, створених в кожному окремому ремісничому навчальному закладі; 5) відсутність послідовності в процесі оволодіння прийомами ремісничої майстерності.