Содержание к диссертации
Введение
РОЗДІЛ І. Механізм правового регулювання і динаміка цивільних майнових правовідносин
1.1. Доктринальні аспекти виникнення, зміни і припинення цивільних прав і обов’язків: стан дослідженості проблеми .
1.2. Механізм правового регулювання суспільних відносин в забезпеченні динаміки цивільних правовідносин
1.3. Правоприпинення в механізмі правового регулювання цивільних майнових відносин .
Висновки до першого розділу
РОЗДІЛ ІІ. Правова природа правоприпиняючих юридичних фактів
2.1. Поняття та ознаки правоприпиняючих юридичних фактів
2.2. Місце і роль правоприпиняючих юридичних фактів у механізмі правового регулювання цивільних майнових відносин ...
2.3. Правоприпиняючі юридичні факти у системі юридичних фактів..
Висновки до другого розділу
РОЗДІЛ ІІІ. Правоприпиняючі юридичні факти в механізм правоприпинення цивільних майнових відносин
3.1. Загальна характеристика механізму правоприпинення .
3.2. Класифікація правоприпиняючих юридичних фактів в механізмі правоприпинення .
3.3. Встановлення та фіксація правоприпиняючих юридичних фактів у механізмі правоприпинення
Висновки до третього розділу
РОЗДІЛ IV. Регулятивна дія механізму правоприпинення в правовому регулюванні цивільних майнових відносин
4.1. Регулятивні правоприпиняючі юридичні факти в механізмі правоприпинення .
4.2 Настання скасувальної умови правочину як різновид правоприпиняючих юридичних фактів 4.3. Особливості дії механізму припинення прав та обов’язків учасників правочинів із скасувальною умовою .
Висновки до четвертого розділу
РОЗДІЛ V. Компенсаційна дія механізму правоприпинення в правовому регулюванні цивільних майнових відносин
5.1. Дефектність в механізмі правового регулювання цивільних майнових відносин та окремих юридичних фактів
5.2. Особливості захисту суб’єктивних цивільних прав учасників дефектних правочинів .
5.3. Компенсаційні правоприпиняючі юридичні факти у механізмі правоприпинення .
Висновки до п’ятого розділу
Висновки .
Список використаних джерел .
- Механізм правового регулювання суспільних відносин в забезпеченні динаміки цивільних правовідносин
- Місце і роль правоприпиняючих юридичних фактів у механізмі правового регулювання цивільних майнових відносин
- Встановлення та фіксація правоприпиняючих юридичних фактів у механізмі правоприпинення
- Особливості дії механізму припинення прав та обов’язків учасників правочинів із скасувальною умовою
Механізм правового регулювання суспільних відносин в забезпеченні динаміки цивільних правовідносин
Феномен права як регулятор суспільних відносин на сьогодні розкривається багатьма науками, що виходять за межі юриспруденції, вивчаючи соціальні, політичні, етичні, естетичні та інші аспекти соціального буття. Будучи ідеальним явищем соціальної дійсності, а по суті, систематизованим обсягом загальноприйнятих правил поведінки, право дозволяє упорядкувати відносини у суспільстві і створити умови для задоволення потреб кожного їх учасника. Водночас для того щоб норми права були ефективними, правова система повинна мати у своєму розпорядженні неоднорідні та ефективні правові засоби (інструменти), які забезпечують правове регулювання суспільних відносин. Як зазначав О. С. Стащенко, право – це такий інструмент регулювання суспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей. Тому багато властивостей правових норм та результати їх застосування не можуть бути правильно зрозумілими без аналізу умов їх дії, а також особливостей людей, які реалізують та застосовують ці правові норми. Отже, право охоплює всю соціальну систему як різновид управлінських систем: встановлює об єкти управління; визначає параметри самого управління; регулює внутрішнє життя суб єкта, який управляє (держави та його органів) [311, с. 106].
Слід погодитися, що основну суть правового регулювання і права в цілому розкривають правовідносини, які постають у формі правових зв язків між окремими членами суспільства, їх групами або іншими утвореннями (наприклад, юридичними особами). Здебільшого, такі зв язки мають майновий або особистий немайновий характер у зв язку з цим підпадають під вплив норм цивільного законодавства України. У свою чергу зміст конкретного зв язку, що виникає між наведеними суб єктами, складають взаємні засоби впливу і можливості одного суб єкта стосовно іншого, що передбачені нормами права. Зокрема, йдеться про суб єктивні цивільні права, як міра можливої поведінки особи, та юридичні обов язки, які виражаються у формі необхідної та обов язкової для дотримання моделі поведінки.
Враховуючи особливості всієї правової матерії, а також системи права України можна стверджувати, що в макромасштабі динаміку правової системи, а також права в цілому забезпечує динаміка правовідносин, тобто їх виникнення, зміна та припинення. У свою чергу, динаміку правовідносин забезпечує рух суб єктивних цивільних прав та юридичних обов язків у конкретному правовідношенні, який відбувається за допомогою юридичних фактів, актів правореалізації, а також інших правових явищ.
У наведеному аспекті можна стверджувати, що будь-які дослідження у сфері юриспруденції безпосередньо пов язані з суб єктивними цивільними правами, юридичними обов язками, а також правовідносинами. Будь-яке правове регулювання спрямоване на упорядкування суспільних відносин, зміст яких складають права і обов язки їх учасників. Зважаючи на наведене такі правові явища як норма права, юридичні факти, цивільні правовідносини завжди матимуть фундаментальний характер, з огляду на це будуть пов язуватися з актуальною як теоретичною, так і прикладною юридичною проблематикою.
В наукових дослідженнях, присвячених виникненню цивільних прав та обов язків найбільш детально було викладені правові властивості юридичних фактів, адже саме такий вид юридичних фактів як правовстановлюючий на сьогодні найбільше розкрито як у підручниках з права так і в спеціальних дисертаційних дослідженнях. При цьому така ситуація склалася майже в усіх вітчизняних галузях права. Що стосується приватноправової сфери, то можна навести щонайменше дві загальнотеоретичні роботи вітчизняних вчених, що присвячені окресленій проблематиці, це дисертації В. О. Кочергіної «Правовий акт як підстава виникнення цивільних прав та обов язків» (2012 рік) та О. Д. Кутателадзе «Підстави виникнення зобов язань за римським приватним правом і сучасним цивільним законодавством України» (2006 рік).
Що ж стосується інших досліджень у зазначеній сфері, то вони мають виключно прикладний характері спрямовані на вирішення окремої вузької проблематики галузі права, в межах якої проводиться дослідження. Як приклад можна навести дослідження Л. В. Шевчук «Заповіт як підставу виникнення правонаступництва в цивільному праві України» (2001 рік), А. Б. Гриняк «Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права спільної власності фізичних осіб» (2007 рік), Л. М. Николайчук «Цивільно-правові договори як підстави виникнення права приватної власності громадян» (2004 рік), С. М. Романович «Юридичні підстави виникнення права спільної часткової власності фізичних осіб» (2012 рік) тощо.
Аналогічна ситуація спостерігається і в частині питань реалізації суб єктивних цивільних прав та юридичних обов язків. Як приклад можна навести дисертаційні роботи С. М. Клейменової «Авторські правовідносини як форма реалізації правомочностей суб єктів авторського права» (2004 рік), С. В. Нижного «Застава майнових прав як спосіб забезпечення виконання зобов язань» (2007 рік), Р. Ю. Молчанова «Здійснення та цивільно-правовий захист особистого немайнового права на ім я» (2009 рік) тощо.
Що стосується досліджень, присвячених проблемним питанням припинення цивільних прав та обов язків, то їх особливістю є те, що вони переважно мають загальний характер, тобто присвячувалися, як правило, аспектам припинення в частині існування досить великого за обсягом правового матеріалу, наприклад права власності або зобов язань. Зокрема наведені питання ставали предметом дослідження таких вчених цивілістів як А. З. Баранюк «Позбавлення права приватної власності» (2007 рік), О. С. Харченко «Підстави припинення права власності» (2007 рік), В. В. Цюра «Речові права на чуже майно» (2007 рік) та ін.
Не залишилося без уваги і питання припинення цивільно-правових зобов язань, а також окремих цивільно-правових договорів. Розгляду цієї проблематики були присвячені дисертаційні дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, зокрема, Н. М. Процьків «Правове регулювання розірвання цивільно-правових договорів за цивільним законодавством України» (2003 рік), О. І. Міхно «Припинення договору за цивільним законодавством України» (2007 рік) та ін.
Окремі питання правоприпинення у цивільних, сімейних, земельних та інших правовідносинах також ставали предметом розгляду вчених юристів. У цій сфері можна загадати дисертаційні дослідження О. І. Сафончик «Правове регулювання припинення шлюбу в Україні» (2004 рік), С. М. Глазько «Правове регулювання припинення трудового договору» (2005 рік), Н. М. Неумивайченко «Особливості виникнення, зміни та припинення трудових правовідносин державних службовців» (2002 рік), О. В. Єлісєєвої «Припинення права приватної власності на земельну ділянку за законодавством України» (2006), І. В. Кирєєва «Загальні засади припинення прав громадян щодо природних об єктів» (2008 рік) тощо.
Місце і роль правоприпиняючих юридичних фактів у механізмі правового регулювання цивільних майнових відносин
Юридичним фактом є співпадіння діяння особи з правовою моделлю, закріпленою в нормі права, що і має юридичне значення. Юридичний вчинок по своїй суті є дією, правові наслідки якої особа (суб єктивно) не усвідомлює, але вона перебуває в юридичному полі, і ця дія співпадає з моделлю, закріпленою в нормі права, а тому є юридичним фактом. Таким чином, у поділі правомірних дій на акти і вчинки юридичний критерій є додатковим, оскільки воля щодо юридичних наслідків не є визначальною обставиною в класифікації. Юридичний критерій в цьому разі є оцінюючим, за його допомогою оцінюється те чи інше діяння з точки зору права, правової дійсності. Такий висновок підтверджується навіть тим, що в основу класифікації (при поділі на дії та події) закладений критерій волі, щодо самого діяння, – відбувається воно з волі суб єкта або незалежно від його волі. Проте при розмежуванні правомірних дій закладається подвійний критерій. Воля щодо фактичних наслідків, і воля щодо юридичних наслідків дії. Також, на нашу думку, значення слів «не усвідомлює юридичні наслідки своєї дії» варто тлумачити як неможливість особи в силу певних обставин правильно і точно зрозуміти ці правові наслідки. Але часткове усвідомлення може бути присутнім. Це пояснюється уявленням особи про добро і зло, честь, справедливість. Якщо норми права базуються на цих загальноприйнятих моральних уявленнях, то можна стверджувати, що особа може принаймні частково «здогадуватися» про те, чи є це діяння правомірним, чи ні і які наслідки воно може викликати. Такого роду юридичні вчинки вважаються діями лише в силу вольового відношення особи до дії, а не до наслідку, бо за відношенням до юридичних наслідків вони більш схожі на події. Наведені форми юридичних вчинків тісно пов язані з необхідним та випадковим юридичним зв язком. Л. Д. Донська, досліджуючи проблему причинного зв язку в цивільному праві, дійшла висновку, що здебільшого причинний зв язок не є коротким і очевидним, що вкладається у схему причина-наслідок. Взаємодія причин і наслідків ускладняється в результаті їх взаємозалежності та численності зв язків між ними. Випадкові причинні зв язки також є закономірними. Але, якщо внаслідок численності причин, що вчинили так званий випадковий наслідок, людина не здатна збагнути весь найскладніший комплекс причин, тоді говорять, що причинний зв язок є випадковим [78, с. 377]. У зв язку з цим юридичні акти і юридичні вчинки за вольовою характеристикою і психічним ставленням особи до наслідків можна ототожнити з умислом і змішаною формою вини в кримінальному праві України [160, с. 164, 180]. Хоча в цивільному праві України не використовуються ці поняття, але наразі така аналогія необхідна для визначення психічного ставлення особи до наслідків і з ясування суті досліджуваних юридичних фактів. Юридичні акти в цивільному праві є дії особи, які вчинюються з прямим умислом. Це таке психічне ставлення особи до діяння, за якого вона усвідомлює характер свого діяння, передбачає його юридичні наслідки і бажає їх настання. Юридичними вчинками є дії, за яких особа: а) усвідомлює характер свого діяння, передбачає його фактичні наслідки і хоча не бажає, але свідомо припускає їх настання; б) усвідомлює характер свого діяння, передбачає його фактичні наслідки і бажає їх настання, при цьому вона не передбачає можливих юридичних наслідків. Можливість чи неможливість передбачення юридичних наслідків у цьому разі не має значення, оскільки юридичні наслідки виникають внаслідок норми права, а не бажання особи.
Прикладом юридичного вчинку може бути діяння, що підпадає під дію норми пункту 3 частини першої статті 248 ЦК України, яка з-поміж підстав припинення представництва за довіреністю визначає відмову представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю [360].
За таких обставин представник може не відмовлятися від довіреності як такої, проте його відмова від вчинення дій, визначених довіреністю, є підставою припинення представництва. Психічне ставлення представника до фактичних дій визначає його небажання діяти, що повністю контролюється свідомістю. Проте юридичні наслідки він може не передбачати взагалі або байдуже ставитися до них. У будь-якому разі юридичні наслідки – припинення відносин представництва будуть залежати не від його волі, а від волі особи, яку представляють. Іншим прикладом правоприпиняючих правомірних дій є виконання зобов язання в повному обсязі. Таке виконання обома сторонами припиняє правовідносини між ними поза їх волею. Зокрема, належне виконання договору припиняє права та обов язки, передбачені ним. Навіть якщо сторони бажають його продовжити, вони мають укласти новий договір, бо за посередництвом попереднього юридичний зв язок між ними припинився. Виключенням може бути продовження договору на тих самих умовах, якщо це передбачено ним або в силу дії норми права. Так, стаття 764 ЦК України передбачає: «Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором» [360].
Встановлення та фіксація правоприпиняючих юридичних фактів у механізмі правоприпинення
В сучасних правових системах роль органу, який наділений правом встановлювати юридичні факти виконує суд. Ще за часів Римської імперії передбачалося, що у певних випадках особа може звернутися до суду та довести перед державною офіційною особою, що той або інший факт дійсно мав місце, але документи про такий факт втрачено. Ці факти назвали юридичними, бо лише за їх наявності у особи виникають юридичні права [401, с. 172].
На сьогодні встановлення юридичних фактів регулюється процесуальним правом, зокрема цивільно-процесуальним законодавством України [364]. Судове рішення має юридичне значення і для застосування норм матеріального права. Більше того, при встановленні юридичних фактів судом, останній покладає в основу матеріальне право, оскільки сторони доводять наявність або відсутність реальних подій. Процесуальне право в такому разі є певним порядком, процедурою встановлення істини у справі.
До засобів інформаційно-аналітично-пошукового встановлення правоприпиняючих юридичних фактів у досліджуваному механізмі правового регулювання цивільних майнових відносин можна віднести: доказування (в суді), встановлення обставин, шляхом проведення експертизи і тлумачення норми права. Юридичні факти можуть встановлюватись під час розгляду справи в суді з приводу спору про право. В такому разі предметом спору, наприклад, будуть дії особи, і судове рішення буде спрямоване на зобов язання особи вчинити певні дії або утриматися від них. Передумовою ухвалення законного і обґрунтованого рішення є встановлення фактичних обставин справи – певного кола юридичних фактів [175, с. 56]. Дія такого роду «встановлення юридичних фактів», по-перше, буде мати лише процесуальне значення, а по-друге, – обмежуватися встановленням юридичних обставин дійсності щодо сторін в судовій справі.
Загальноприйнятим є твердження, за яким юридичні факти не можуть існувати у неоформленому вигляді. Таке існування ускладнює процес їх встановлення та доказування. Відповідно – ставить під загрозу законність настання правових наслідків та обґрунтованість їх подальшої дії [302, с. 84]. Тому, процес встановлення юридичних фактів тісно пов язаний з процесом доказування, а точніше буде сказати, що результатом доказування є встановлення юридичних фактів судом. Встановленням правоприпиняючих юридичних фактів у цивільному процесі України є доведення наявності чи відсутності системи юридичних фактів у межах правових відносин з приводу визначеного предмета між суб єктами права, причинно-наслідкових зв язків між ними, які в кінцевому результаті викликають наслідок у вигляді припинення суб єктивних цивільних прав, юридичних обов язків або правовідносин.
Судове рішення створює реальні можливості реалізації права за допомогою сил примусу держави, зокрема за посередництвом кримінального покарання в разі невиконання рішення суду. Процесуальним наслідком оцінки доказів судом є прийняття ним певного судового рішення. Доказова діяльність суду має на меті судове пізнання фактичних обставин судової справи, яке забезпечує ухвалення законних і обґрунтованих судових рішень. Таким чином, конкретні засоби судового встановлення правоприпиняючих юридичних фактів повністю відносяться до міжгалузевого інституту доказового права [30, с. 30–34; 273, с. 186–195; 326, с. 138; 367, с.55-58].
Наукова правова експертиза як засіб встановлення правоприпиняючих юридичних фактів є відносно новим явищем, майже не апробованим українською правовою системою. Як правило, про експертизу в законодавстві України говорять в поєднанні з судовим процесом. Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства [262].У такому аспекті судова експертиза є частиною судового процесу, а тому результат цієї експертизи є лише доказом, який також оцінюється судом. Експертиза, в такому разі є додатковим засобом встановлення істини у справі. В останній час певне наукове значення отримує позиція встановлення юридичних фактів шляхом проведення науково-правової експертизи. Встановлення юридичних фактів в цій спосіб не знайшло законодавчого оформлення в Україні. Незалежна правова експертиза здійснюються спеціалізованими науково-дослідними установами у сфері права. Питання, якого ми торкнулися, має глибокі коріння, оскільки ще в 40-х роках ХХ ст. велися дискусії щодо права судово-медичних експертів констатувати, що мало місце в конкретному випадку: вбивство, самогубство чи нещасний випадок [136, с. 9].
Виробнича завантаженість суддів, їх спеціалізованість, а також особливості системи освіти в Україні у сфері права підвищують необхідність при вирішенні конкретних судових справ звертатися до спеціалістів в окремій, вузькій сфері знань для отримання консультативної допомоги. У зв язку з цим нерідко існує практика, коли вищі спеціалізовані суди чи інші правоохоронні органи звертаються до науково-дослідних установ, навчальних закладів тощо, з проханням надати науковий висновок з тих чи інших юридичних питань.
Особливості дії механізму припинення прав та обов’язків учасників правочинів із скасувальною умовою
Проблематику сфери використання термінів «юридичний факт» та «правоприпиняючий юридичний факт» в юридичній літературі пов язують, як правило, з наявністю або відсутністю в реальному житті відповідних фактичних обставин, які призводять до певних наслідків. Це зумовлюється самою природою юридичного факту, зокрема правоприпиняючого, адже юридичним фактом є реальні обставини дійсності, які, поєднавшись зі своєю правовою моделлю, призводить до наслідків у вигляді виникнення, зміни чи припинення суб єктивних цивільних прав, юридичних обов язків а також цивільних правовідносин. У зв язку з цим можна стверджувати, що в разі існування правової моделі правоприпиняючого юридичного факту, за наявності його фактичної сторони, має спрацювати механізм правоприпинення, який призведе до припинення цивільних правовідносин. Ненастання правоприпинення в такому аспекті можливе у випадку дефектності механізму правового регулювання цивільних майнових відносин, що може мати чотири форми. По-перше, якщо правова модель юридичного факту побудована таким чином, що вона ідеально не може породити визначені в ній юридичні наслідки. Тобто з точки зору нормотворчої техніки модель побудована так, що вона не відповідає іншим правовим моделям і не може бути втілена вжиття через певні обставини. Наприклад, таких як примат спеціальних моделей (норм права) над загальними, або примат більш сильних (з точки зору права) моделей над слабкими. Така ситуація може виникнути при колізії загального і спеціального законів або закону і підзаконного нормативно-правового акту тощо.
Другою формою дефектності є неможливість настання фактичних наслідків за правовою моделлю юридичного факту на підставі того, що норма права вимагає об єктивно неможливої поведінки [230, с. 5; 238, с. 146]. В обох зазначених випадках існують певні вади однієї зі сторін юридичного факту фактичної або юридичної, які унеможливлюють існування юридичного факту як такого. Тобто вада однієї зі сторін виключає її існування, а на підставі того, що юридичний факт складається з двох частин (юридичної і фактичної) то він не настане ніколи.
Проте можна виділити і третій вид «ненастання» юридичного факту. Коли існують всі умови для його існування і юридичні, і фактичні, його правова модель побудована з урахуванням всіх інших норм права, але водночас на практиці цей юридичний факт не має місця. Така ситуація є можливою випадках, коли учасники цивільно-правових відносин діють в межах інших правових моделей, які мають більш оперативний характер або повністю забезпечують інтерес суб єктів цивільно-правових відносин у певній сфері, мають інші переваги над правовими моделями, які запрограмовані для даного виду відносин. В такому разі можна говорити про так звані «мертві» норми, які існують, але водночас не використовуються учасниками цивільних правовідносин, мають інші «помилки в праві» [134, с. 56], які перешкоджають нормальному функціонуванню механізму правового регулювання цивільних майнових відносин. Досліджуючи «мертву норми» треба розрізняти її нежиттєздатність в плані непотрібності учасникам відносин, – коли вони можуть обійтися без цієї норми. І «нежиттєздатність», коли ця норма не має правових і економічних механізмів забезпечення, у зв язку з цим модель, закріплена в ній, не може бути реалізована в правовій системі України.
До четвертої форми дефектності механізму правового регулювання цивільних майнових відносин слід віднести вчинення суб єктами правовідносин фактичних (юридичних) дій в стадії правореалізації, які позиціоновані за межами відповідної правової моделі юридичного факту визначеного учасниками цивільних майнових правовідносин (знищення майна, порушення умов договору, дефектність правочину тощо) в стадії правовстановлення. До таких форм дефектності також слід віднести настання певних подій, в наслідок чого змінюється юридична конфігурація правовідносин (стихійне лихо, ембарго, бойові дії тощо), а також компетентна діяльність суб єктів нормотворення (прийняття нормативно-правового акту в наслідок якого обмежується цивільно-правова обігоздатність речей) яка впливає на результативність цивільних майнових відносин.
Саме через розгляд цієї форми дефектності юридичних фактів маємо можливість розкрити правову природу компенсаційної дії механізму правоприпинення цивільних майнових відносин, визначити роль і місце правоприпиняючих юридичних фактів в ньому.
Дефектність в механізмі правового регулювання цивільних майнових відносин є проявом вад юридичного, економічного або політичного характеру в суспільстві. Ці обставини спричиняють незабезпеченість дії норми права (правової моделі) у правовій системі або прорахунки у її можливості регулювати цивільні правовідносини належним чином. Слід зазначити, що правові норми, які містять в собі вади економічної і політичної незабезпеченості в правовій системі України зустрічаються досить часто. Адже крім юридичної і фактичної сторони юридичного факту, які є визначальними на рівні правової моделі, необхідні і реальні умови її реалізації.