Содержание к диссертации
Введение
РОЗДІЛ 1. Загальні засади кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями 13
1.1. Стан теоретичної розробки кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями 13
1.2. Питання кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями у пам’ятках українського кримінального права 23
Висновки до першого розділу 34
РОЗДІЛ 2. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу опору особам, наділеним владними повноваженнями 36
2.1. Об’єкт складу опору особам, наділеним владними повноваженнями 36
2.2. Об’єктивна сторона складу опору особам, наділеним владними повноваженнями 62
2.3. Суб’єкт складу опору особам, наділеним владними повноваженнями 109
2.4. Суб’єктивна сторона складу опору особам, наділеним владними повноваженнями 121
Висновки до другого розділу 136
РОЗДІЛ 3. Відмежування складу опору особам, наділеним владними повноваженнями від суміжних складів злочинів та однорідних адміністративних правопорушень 140
3.1. Спільні та розмежувальні ознаки складів злочинів, передбачених ст. 342 КК України і суміжних складів злочинів 140
3.2. Відмежування складу опору особам, наділеним владними повноваженнями від однорідних адміністративних правопорушень 162
Висновки до третього розділу 169
Висновки 171
Список використаних джерел 178
Додатки 205
- Питання кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями у пам’ятках українського кримінального права
- Об’єктивна сторона складу опору особам, наділеним владними повноваженнями
- Суб’єктивна сторона складу опору особам, наділеним владними повноваженнями
- Відмежування складу опору особам, наділеним владними повноваженнями від однорідних адміністративних правопорушень
Питання кримінально-правової характеристики складу опору особам, наділеним владними повноваженнями у пам’ятках українського кримінального права
Належне виконання органами державної влади, місцевого самоврядування та об єднаннями громадян покладених на них законом функцій великою мірою залежить від створення їх представникам необхідних для цього умов, забезпечення їх відповідним захистом. Найбільш ефективним засобом захисту діяльності осіб, які виконували покладені на них обов язки, у різні історичні періоди виступало кримінальне законодавство. Проте, як вірно зазначає М.Й. Коржанський, історія кримінального законодавства України дуже бідна, її майже немає [39, с. 52]. Такі наслідки, на думку П.Л. Фріса, були спричинені тим, що Україна протягом сторіч була позбавлена державної незалежності [40, с. 31]. Необхідно зауважити, що розкриття питання розвитку кримінально-правової характеристики складу опору представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві передбачає здійснення аналізу історичного досвіду із зазначеної проблематики. Однак ці юридичні поняття, що визначають статус потерпілого, у давніх пам ятках права не вживалися. Тому у дослідженні даного питання буде використано узагальнене поняття цієї категорії осіб: „особи, наділені владними повноваженнями”.
На території України першим правовим актом, який визначав злочинність діяння та встановлював за нього покарання, була „Руська Правда” [41]. Проте Руська Правда не знала злочинів проти авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування та об єднань громадян, як невідомі їй і суспільно небезпечні діяння проти порядку управління. Це пояснюється політичними обставинами в державі, які на той час не потребували заходів для дотримання громадянами відповідного ставлення до органів держави та їх представників. Не було прецедентів ворожого ставлення громадянина до держави і князя, оскільки вічевий уклад державного керівництва забезпечував поступальність національної ідеї, становлення патріотичної свідомості населення [42, с. 138-141]. У наступні століття Ярославова „Руська Правда” доповнювалася та редагувалася. У XII ст. її формування закінчилось створенням Широкої правди. В подальшому вона мала великий вплив на розвиток кримінального законодавства, зокрема її нормативні приписи імплементували Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., „Соборне уложення 1699 року”, „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. та інші нормативно-правові акти про злочини і покарання.
Після падіння Київської Русі на території України далі діяли норми „Руської Правди” і Судних грамот. Особливе місце посідало законодавство Галицько-Волинського князівства. Однак у документах юридичного характеру доби цієї держави, які збереглися, немає норм кримінально-правового характеру [40, с. 40-41].
В подальшому, зокрема у 1398 році, західні землі України увійшли до складу Великого князівства Литовського, Жемантійського та Руського, а у 1569 – польсько-литовської держави – Речі Посполитої. Проте на українській території продовжували діяти не тільки норми Литовських та Польських статутів, а й руське право. У структурі суспільно небезпечних діянь, за які встановлювалась відповідальність цими актами, передбачались злочини проти порядку управління, але опір серед них не виділявся. Встановлювалися покарання за образу представників королівства польського та князівства литовського, їх поранення чи побиття, заподіяння смерті. З середини XVIII ст. Правобережжя України знаходилось під впливом Австро-Угорщини з австрійським законом про кримінальну відповідальність. Подальша кримінально-правова політика України у плані, що розглядається, базувалася на законодавстві національної української Козацької держави, до якого увійшли норми звичаєвого права та Польсько-Литовських статутів. Кримінальна відповідальність встановлювалась за злочини, які в тому числі посягали і на порядок управління, але і тут опір нормативно залишився поза увагою законодавця того часу. Наприкінці XVII ст. Лівобережжя України втрачає свою автономію, її фактично було включено до складу Росії. Під тиском імперської політики Росії українське законодавство зменшило сферу свого застосування. Замість нього в Україні впроваджується Кримінальний закон Росії. Проте початок XVIII ст. був ознаменований важливою подією у розвитку вітчизняного законодавства – гетьманська влада Нової Січі все ж таки спромоглася створити український кодифікаційний акт „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., який формувався на виконання царського указу від 28 серпня 1728 р. Цей звід законів містив також норми кримінального права, яким присвячувались розділи 20-24. У них об єднувались державні посягання, військові, проти релігії і церкви, моральності, життя і здоров я, посягання на майно. У Правах виділялись злочини проти порядку управління і суду, до яких належали брутальність, фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, брехлива присяга і неправдиві свідчення, а також непідкорення адміністрації (особливо російській) [43]. Опір, як самостійний злочин, не виокремлювався серед цих посягань. Однак застосування формально-логічного методу для встановлення змісту термінів та формулювань, що використовуються у вказаному акті для опису злочинних посягань проти царської та гетьманської влади, дає підстави стверджувати, що в цілому ці кримінально-правові норми спрямовувалися на захист представників владних органів та їх діяльності. Відповідальність наступала у разі відмови виконати їх вимоги, а також коли цим особам чинилась протидія виконанню покладених на них обов язків. Проте такі дії часто супроводжувалися застосуванням до потерпілого погроз, насильства, нанесенням тілесних ушкоджень і розглядалися у сукупності як складні злочини, вчинені проти адміністрації.
Об’єктивна сторона складу опору особам, наділеним владними повноваженнями
Без аналізу питань об єктивної сторони складу злочину, що є предметом цієї роботи, неможливе вирішення сформульованих завдань дослідження. Це питання досліджувалось багатьма вченими Радянського Союзу, однак єдиного його розуміння не було. Одними авторами об єктивна сторона опору характеризувалася вчиненням таких дій, які перешкоджають виконанню представником влади покладених на нього законом обов язків [163, с. 441]; іншими – як активні дії, що виражаються у протидії представнику влади виконанню покладених на нього службових обов язків [82, с. 26]; і, насамкінець, третіми – як активні дії, спрямовані на перешкоджання працівнику міліції або народному дружиннику виконувати покладені на нього обов язки з охорони громадського порядку [16, с. 342]. Найбільшої підтримки на той час отримало визначення, яке об єктивну сторону опору розкривало через дії, які перешкоджають виконанню потерпілим виконувати покладені на них законом обов язки або функції [8, с. 7; 12, с. 243; 14, с. 17; 22, с. 19; 23, с. 47; 24, с. 23; 30, с. 6].
Відстоюючи таку позицію, В.Д. Меньшагін уточнював, що опір може виражатися в таких активних діях, які безпосередньо перешкоджають, заважають виконанню представнику влади його службових обов язків [36, с. 22]. Проте цей підхід на сучасному етапі розвитку галузі кримінального права, потребує уточнення, оскільки він має загальний характер і не враховує всіє різноманітності способів вчинення опору. Це питання є актуальним ще й тому, що опір неоднаково розуміють і практичні працівники правоохоронних органів. Зокрема анкетування показало, що більшість судово-слідчих та прокурорських працівників, а саме 74 (38,9 %) під опором розуміють фізичну протидію виконанню потерпілим службових обов язків; 48 (25,3 %) респондентів вчинення опору пов язують із заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень; 29 (15,3 %) вважають, що опір супроводжується погрозами застосувати насильство; 23 (11,1 %) респонденти характеризують опір як спробу вирватись від потерпілого. На думку 14 (7,4 %) опитаних, опір – це невиконання законних вимог працівника правоохоронного органу. По 1 (0,5 %) респонденту вбачають опір навіть у психічному впливі на потерпілих та використанні персональних електронно-обчислювальних машин для перешкоджання їх діяльності (див. Додаток В).
Лексичне значення слова „опір” передбачає здатність протистояти, протидіяти кому-небуть; боротися, змагатися з кимось [164, с. 847]. Однак необхідно одразу зауважити, що „протидія” в українській мові означає дію, яка спрямована проти іншої дії; перешкоджає їй [164]. З наведеного вбачається, що слова „опір” і „протидія” мають спільне основне лексичне значення, тобто є синонімами. Однаковість їх змісту проявляється у тому, що ці обидва слова означають дію, яка спрямована проти іншої дії. Тому у подальшому в тексті дисертації терміни „опір” і „протидія” будуть використовуватися як тотожні поняття.
Застосовуючи таке тлумачення для розкриття змісту дій, передбачених ст. 342 КК, у вітчизняній доктрині науки кримінального права сформувалася думка, що об єктивна сторона цього злочину характеризується діянням – опором, під яким розуміють активну фізичну протидію виконанню представником влади, працівником правоохоронного органу, державним виконавцем, членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовцем покладених на них службових чи громадських обов язків [3, с. 132; 92, с. 799; 93, с. 926; 94, с. 678; 95, с. 1103]. Основною відмінністю наведених підходів є те, що радянські науковці для розкриття поняття опору використовували термін „перешкоджати”, а вітчизняні – „протидіяти”. Але ж перешкоджання виконанню потерпілим своїх обов язків має місце при вчиненні багатьох інших злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об єднань громадян. Тому цей термін може використовуватися для розкриття поняття опору, але в загальному розумінні. Оскільки під час опору винний чинить фізичний вплив на потерпілого і саме цими діями ускладнює його діяльність, то для більш глибокого розкриття об єктивної сторони цього складу злочину такі дії слід позначати терміном, запропонованим українськими вченими.
Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 342 КК опір вчиняється без застосування насильства, а відповідно до ч. 3 цієї норми – поєднується з примушенням потерпілого шляхом насильства або погрози застосування такого насильства до виконання явно незаконних дій. Саме тому і поділяють опір на простий (ненасильницький) та кваліфікований (насильницький).
На думку П.В. Замосковцева, простий опір у значній частині випадків вчиняється взагалі без усякого відчутного застосування фізичної сили з боку правопорушника [35, с. 49].
З точки зору В.І. Осадчого, ненасильницький опір – це вчинення протидії представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовцеві, не пов язаної з безпосереднім фізичним або психічним впливом на них. Такий опір перешкоджає потерпілим виконанню службових чи громадських обов язків, тобто створює перепони, завади. Це позбавляє можливості цих осіб виконати свої обов язки чи ставить під загрозу їх виконання, що і демонструє суспільну небезпеку цього посягання [3, с. 132]. В.О. Навроцький, аналізуючи опір, виділяє такі його ознаки: 1) він полягає в активних діях; 2) дії винного, спрямовані на організм потерпілого, полягають у застосуванні фізичної сили до нього; 3) дії винного перешкоджають виконанню потерпілим функцій, реалізації повноважень; 4) дії винного вчинені в момент виконання потерпілим своїх функцій [65, с. 33].
Суб’єктивна сторона складу опору особам, наділеним владними повноваженнями
Суб єктивна сторона, як і об єкт, об єктивна сторона та суб єкт, є обов язковим, необхідним елементом кожного складу злочину. Вона породжує, направляє і регулює об єктивну сторону злочину, котра служить практичним здійсненням злочинних намірів суб єкта. Особливо наочно це проявляється в умисних злочинах [210, с. 12-14]. До таких відноситься і опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві. Концепція кримінального права України передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за винне вчинене суспільно небезпечне діяння [40, с. 181]. Йдеться про суб єктивне інкримінування. На відміну від об єктивного, за яким покладення відповідальності на особу відбувається в залежності від фактично вчинених нею дій та наслідків, що настали, суб єктивне інкримінування передбачає встановлення психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків. Тільки за наявності вини суб єкт злочину може підлягати кримінальній відповідальності та покаранню.
Відсутність суб єктивної сторони виключає наявність складу злочину, а точне її встановлення забезпечує правильну кваліфікацію вчиненого діяння, дозволяє розмежувати суміжні склади злочинів. Також цей склад злочину має важливе значення для диференціації міри покарання. Проте неоднакові підходи до розуміння суб єктивної сторони породжують проблеми, які відносять до найбільш складних у кримінальному праві. Кримінальний закон не дає поняття „суб єктивна сторона злочину”. У науці питання про його визначення досить тривалий час дискутується, але однакових підходів до його розуміння не розроблено. Одні науковці це поняття ототожнюють з поняттям вини [211, с. 143; 212, с. 38; 213, с. 9]. Інші суб єктивну сторону вважають внутрішньою стороною злочину, що представляє собою психічну діяльність особи, котра характеризує ставлення її свідомості і волі до вчинюваного суспільно небезпечного діяння та до його наслідків [52, с. 142; 54, с. 111; 221, с. 291]. Враховуючи думки науковців, вірно відзначає П.Л. Фріс, що існуючі точки зору зводяться до двох основних підходів: 1) поняття суб єктивної сторони складу злочину й поняття вини у кримінальному праві збігаються, і вина, по суті, є суб єктивною стороною складу злочину; 2) суб єктивна сторона складу злочину є більш змістовним поняттям, яке у тому числі включає в себе і вину [40, с. 184].
Друга позиція є домінуючою у науці кримінального права і підлягає підтримці. Сутність цієї позиції полягає у тому, що вина, мотив, мета та емоційний стан виступають ознаками суб єктивної сторони злочину, які тісно пов язані між собою і в той же час мають самостійне кримінально-правове значення [40, с. 185; 54, с. 112; 222, с. 274]. Вина є обов язковою ознакою будь-якого складу злочину. ЇЇ відсутність виключає кримінальну відповідальність. Мотив і мета є факультативними ознаками. Однак у передбачених законом випадках можуть мати значення обов язкових. Такий підхід більш переконливо засвідчує правильність розуміння елемента складу злочину, що розглядається, тому він і буде покладений в основу аналізу його суб єктивної сторони. Вина як обов язкова ознака суб єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 342 КК, нерозривно пов язана з його об єктивними ознаками. ЇЇ зміст відображають ознаки злочину, що характеризують об єкт посягання, потерпілого та об єктивну сторону. Саме це діяння становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення. Однак сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно проаналізувати її структурні елементи: соціальну сутність вини; форму і ступінь вини. Соціальна сутність вини – властивість, яка проявляється у зневажливому ставленні винного до охоронюваних законом суспільних відносин. Вина за своєю суттю є психічним ставленням суб єкта злочину до соціальної дійсності, яка його оточує, зокрема до суспільних благ, інтересів та цінностей суспільства, його правових вимог до інших членів суспільства. При вчиненні злочину умисно таке ставлення є негативним і тому засуджується правом [223, с. 92-97]. У випадку опору представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві сутність вини проявляється у негативному ставленні до правомірної діяльності органів влади, правоохоронних органів та громадських об єднань у цілому. Особисті інтереси винного протиставляються тим суспільним інтересам, забезпечення яких досягається шляхом здійснення цими органами службової чи громадської діяльності. Зневажливе ставлення до інтересів суспільства, яке проявилося у протидії виконанню представниками влади та громадськості покладених на них обов язків, викликає зворотну реакцію суспільства на такі дії винного. Опір і особа, що його вчинила, отримують негативну оцінку з боку держави та суспільства.
Під формою вини розуміють встановлене законом певне сполучення інтелектуальних і вольових ознак, які відображають ставлення винної особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків [221, c. 301]. У вітчизняному законодавстві чинний КК вперше закріпив нормативне визначення цієї ознаки. Згідно зі ст. 23 КК виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності [50, с. 12]. Відповідно до ст. 24 КК, умисел поділяється на прямий і непрямий, а необережність, як зазначено у ст. 25 КК, – на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Кожен з цих різновидів вини має специфічний зміст, так як характеризується сполученням інтелектуальних і вольових процесів, властивих лише йому. Проте складаючи ту чи іншу форму вини, вони є лише їх різновидами, тому самостійними формами розглядатися не можуть [223, с. 89]. Як було зазначено у підрозділі 2.3., суб єкт опору представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, злочин, передбачений ст. 342 КК, містить формальний склад, тобто вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у цій нормі дій. Це означає, що суб єктивна сторона даного складу злочину характеризується виною лише відносно суспільно небезпечних дій. І хоча форма вини не вказується, її можна визначити при з ясуванні характеру даного суспільно небезпечного діяння за допомогою ознак свідомості і волі особи, що його вчиняє.
Відмежування складу опору особам, наділеним владними повноваженнями від однорідних адміністративних правопорушень
Схожими до злочину, передбаченого ст. 342 КК України, ознаками характеризуються і деякі адміністративні правопорушення. Така обставина зобов язує суб єктів правозастосування не тільки добре знати норми законів про кримінальну та адміністративну відповідальність, а й вміти правильно визначати критерії відмежування злочинів від однорідних правопорушень. Тому актуальними як для правозастосовної практики, так і для науки кримінального права є питання щодо з ясування ознак, які дозволять розмежувати ці делікти.
Перш за все опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК) необхідно відмежовувати від злісної непокори, яка утворює адміністративне правопорушення (ст. 185 КУпАП). Це питання має важливе практичне значення, тому що ступінь суспільної небезпеки опору значно вищий від ступеня небезпеки злісної непокори, що і визначає відмінність юридичної природи цих правопорушень. На сьогодні не вироблено одностайної позиції з приводу відмежування опору від злісної непокори. Проте у науці кримінального права сформувалося дві авторитетні думки. Перша зводиться до того, що визначальною ознакою, за якою опір можна відмежувати від непокори, є активна протидія виконанню потерпілим своїх обов язків (винний відштовхує особу, яка його затримує; виривається від неї). При непокорі така ознака відсутня. У цьому випадку протидія вчиняється шляхом пасивної поведінки суб єкта, за якої порушник лише не виконує законної вимоги компетентної особи (пройти у відділення міліції, припинити протиправну поведінку) [8, с. 15; 9, с. 98; 11, с. 29; 13, с. 17; 23, с. 48; 30, с. 7; 59, с. 469].
Друга думка об єднує авторів, які вважають, що злісна непокора може проявитися як в пасивній поведінці – бездіяльності, так і в активній (наприклад, коли на неодноразові вимоги пройти до відділу міліції винний втікає від працівника даного органу). Опір же – завжди активна протидія, тобто виражається тільки в діях і не може бути вчинений шляхом бездіяльності [3, с. 133; 15, с. 452; 257, с. 10].
Власну позицію відстоює П.П. Осіпов. Він вбачає безпідставним відмежовувати опір від непокори за критерієм активності або пасивності дій винного, оскільки в дійсності непокора може бути вчинена і активними діями. Тому, на його думку, опір утворює тільки те перешкоджання виконанню потерпілими обов язків, яке чинить активну протидію здійсненню ними своїх повноважень, причому мова йде про фізичний вплив на них, який не носить характеру насильства у кримінально-правовому розумінні цього слова. У цьому зв язку він вважає помилковими погляди тих авторів, які до ознак простого опору не включають фізичний або психічний вплив на працівника міліції при виконанні ним своїх обов язків по охороні громадського порядку [63, с. 453].
Не погоджуючись з логікою П.П. Осіпова, П.В. Замосковцев зазначає, що непокора завжди розуміється як різновид бездіяльності, оскільки вона означає невиконання відповідною особою дій, що вимагаються від неї. Інша справа, що таке невиконання може протікати у самих різних формах. Вона може виражатися у словесній відмові правопорушника підкоритися законним вимогам або розпорядженням працівника міліції, у втечі від працівника. Саме у цьому полягає сутність злісної непокори. Опір, на відміну від злісної непокори, виражається не в пасивному ухилянні, ігноруванні, зневазі до вимог і розпоряджень міліціонера або народного дружинника, а в активному перешкоджанні, протидії їм. Для нього характерна реальна взаємодія двох сторін, активно протидіючих, що намагаються нейтралізувати одна одну [35, с. 48].
Є.А. Козельцев же висловлює думку, що форма вираження непокори залежить від характеру вимоги і розпорядження працівника міліції, які можуть бути як такі, що забороняють вчинення окремих дій, так і тими, що вимагають їх вчинення. Тому запропонований в юридичній літературі шлях відмежування злісної непокори від опору, за характером об єктивної сторони, на думку автора, не зовсім правильний. Розмежування злісної непокори від опору повинно проводитися за об єктом посягання. Дія, виражена у будь-якій формі, але направлена тільки на порушення нормальної діяльності працівника міліції, за відповідних умов утворює злісну непокору. При опорі заподіюється шкода нормальній діяльності і особистим інтересам даної особи. Твердження про однооб єктність опору без насильства може призвести до того, що поняття злочинного у цій галузі значно розшириться і охопить злісну непокору і навіть антигромадські вчинки, так як не буде будь-якого визначеного критерію для відмежування злочинного від незлочинного [257, с. 10].
Підтримуючи позицію П.В. Замосковцева, вважаємо сформульоване Є.А. Козельцевим положення про те, що при опорі шкода заподіюється двом об єктам, суперечить думці, яка склалася, що склад злочину, який охоплює простий опір, позбавлений складного характеру і має своїм об єктом посягання тільки нормальну діяльність вказаних у законі осіб. Дійсно, під час опору зачіпаються особисті інтереси потерпілого, так як порушується їхня недоторканність, ці особи піддаються фізичному впливу. Тому у цьому випадку необхідно визнати правильною думку тих авторів, які відстоюють ту позицію, що названим інтересам все ж таки заподіюється шкода. Але чи слід відносити вказані блага до об єкта злочину, передбаченого ч. 1 або ч. 2 ст. 342 КК? Вирішуючи цю проблему, потрібно з ясувати, чи охороняються вони законом. Аналіз кримінально-правових норм дозволяє зробити висновок, що суспільні відносини, які забезпечують недоторканність особи, яка виконує покладені на неї обов язки, не ставляться під охорону кримінального закону самостійно. Ці блага завжди виступають складовою частиною, допоміжним компонентом безпосереднього об єкта злочину. І коли іншим, більш важливим цінностям чи суспільним відносинам, шкода не заподіюється, а тільки цим благам, то об єкт складу злочину відсутній, що виключає кримінальну відповідальність. Тому, як відомо, об єктом злочину визнаються не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність [52, с. 89]. З огляду на зазначене можна констатувати, що склад простого опору включає в себе безпосередній об єкт, яким виступає законна діяльність представника влади, працівника правоохоронного органу, державного виконавця, члена громадського формування або військовослужбовця, і у кримінально-правовому розумінні не поєднується з насильством чи погрозою його застосування.